Кожному українцю генетичним кодом закладено працездатність і глибинне відчуття краси. Роксоляну Шимчук, окрім цих якостей, Бог також щедро обдарував вмінням нести цю красу в люди.
Ця творча жінка вже чверть століття збирає та повертає до життя старовинний, автентичний одяг з усіх регіонів України, створює розкішні жіночі прикраси, схожі на ті, які вдавнину носили найвибагливіші українські пані, виготовляє етнічні ляльки. Нещодавно відкрилась її Етно-галерея в самому серці Львова, де кожен тепер має змогу доторкнутися до історії наших предків. 
В експозиції представлена величезна кількість автентичного одягу, головних уборів, жіночих прикрас, предметів побуту стародавніх українців. Точну кількість експонатів Роксоляна Шимчук не може назвати, адже колекція є живою і весь час оновлюється. «Я змирилася з думкою, що я ніколи не буду мати все. Мені сподобалися слова одного мого приятеля-колекціонера: «Я намагаюся, щоб колекція не керувала моїм життям». І це в дійсності так. Є світ, є подорожі, є сім’я. Хоча, інколи я все одно можу витратити сімейний бюджет на ту чи іншу сорочку. На жаль або, скоріше, на щастя, у мене нема стримуючого фактору: чоловік мене у всьому підтримує».
Особливе захоплення викликає те, з якою любов’ю представлена експозиція. У просторих залах акуратно розвішані сорочки, деякі манекени, немов живі, згруповані в невеличкі родини, а інші - ніби дівчата, вбрані у розкішні вінки й от-от заведуть пісню. Колекція поділена по етнографічних регіонах України. На питання, якими сорочками мисткиня захоплюється більше, пані Роксоляна говорить: «Виділити якийсь один регіон, буде вкрай несправедливо по відношенню до інших. Чим більше цим займаєшся, тим більше розумієш родзинку кожного регіону. Є речі, які частіше зустрічаються, і є ті, що є вкрай рідкісними. І, як колекціонер, ти звичайно цінуєш більш рідкісні. Всі закохані в борщівську сорочку, але особисто мені надзвичайно образливо за заліщицьку вишиванку. Вона не менш гарна. Справа в тому, що сорочки з деяких регіонів були більше популяризовані. Наприклад, колекціонер Віра Матковська має велику заслугу за популяризацію борщівської сорочки. Було видано багато книг по цій тематиці, проводиться однойменний фестиваль, усім відома книга Покусінських «Борщівська сорочка», яка являється справжнім скарбом в мистецьких колах. Подружжя Єрмакових зробило дуже багато на популяризацію Подільської вишивки. Усім цим людям низький уклін за їхню працю».
Є цікавий факт. Часто відвідувачі, роздивляючись експонати, віддають перевагу тому чи іншому строю. І коли починаєш питати у людини звідкіля її кров, вивляється, що власне з цього регіону.
Серед експонатів важко не помітити величезні дерев’яні скрині. Роксоляна Шимчук називає їх геніальним інтер’єрним винаходом. Не дивлячись на те, що скриня займає не так вже й багато місця в хаті, вона є водночас доволі місткою. А по друге, кожна з них вирізняється своєю красою, адже усі вони різблені вручну і без сумніву являються витвором мистецтва.
«Як з’явилася моя колекція? Почалося це в буремні 90-ті роки. Я була членом молодіжної організації опозиційної до комсомолу. В силу того, що я завжди любила обрядовість, українські пісні, ми створили таку етнографічну групу. Ми співали, робили вертепи. З нами був Андрій Хавунка, зараз заслужений артист України, а на той час ще студент. Він розкладав все це на голоси. Виходило досить професійно, хоча, звичайно, це був аматорський гурт. У 90-х роках заспівати вертеп чи українську пісню – це була ціла політична акція. Ми їздили з виступами на схід, центральну Україну і вважали, що таким чином будуємо свідомість людей. Це були свого роду освітні акції. І тоді з’явилася думка зробити такі виїзди в народному одязі. Нам сказали, що на Буковині можна купити стрій. Не довго думаючи, ми зібралися і поїхали в перше ліпше село, ходили від хати до хати. Тоді я й придбала свою першу сорочку. Вона була дуже скромна як на теперішню колекцію, але тоді вона здавалася розкішною: букети квітів через весь рукав, домоткане полотно, правдива горбатка. Так, 1989-го року, одягнені в усе українське ми приїхали на перший фестиваль «Червона Рута».
У той час тризуб чи синьо-жовтий прапор були заборонені і в поїздах міліція всіх студентів ретельно перевіряла на наявність такої символіки. Хлопців перевіряли більше, ніж дівчат, тому прапори приносили переважно дівчата, ховаючи їх під одягом. Був такий випадок: я приховала прапор під горбаткою і в момент, коли до нас підійшли міліціонери, відчула як той прапор почав сповзати і от-от впаде мені до ніг. Було так страшно. Страшно не через те, що мене можуть покарати, а те, що я можу втратити прапор. Через плече у мене висіла тайстра (гуцульська торбина) і в ній була усяка всячина. Я гонорово перекладаю ту тайстру наперед, однією рукою відкриваючи її і показуючи що всередині, а другою підтримую прапор. Міліціонери аж зніяковіли. Таким чином, мені вдалося пронести прапор. Це був понеділок - перший день фестивалю, а в четвер, заслугою діаспори, яка на той час була у великій кількості, синьо-жовті прапори майоріли вже на сцені. Звичайно тут була й заслуга усіх сил проукраїнських молодіжних організацій, які брали участь у цьому фестивалі.
Отже, перша сорочка – це Буковинський стрій, куплений на Червоній Руті. Потім вже кожна поїздка в Карпати чи в центральну Україну – на Черкащину чи на Вінниччину - не обходилася без купівлі сорочки. Але все-таки більше в етнографічні експедиції я ходила по Західній Україні, тому і сорочок з цих регіонів значно більше. Звичайно, все це коштувало тоді значно дешевше ніж зараз, але, з іншого боку, і статки були інші.
Нас був цілий осередок, які ходилі в етнографічні експедиції. Хтось зупинився на десятьох сорочках, комусь вистачило тридцять. А от я не змогла зупинитися. Найпостійнішою моєю напарницею була Наталка Климовська. Зараз вона відома особистість - проректор українського католицького університету. Ми товаришуємо ще зі школи. Взагалі мені по життю дуже таланить на друзів. Я висловлюю велику подяку «Опері Пасаж» та директору зокрема, за те, що на лояльних умовах надали нам це приміщення. Мені пощастило з моїм колективом. Наша команда віддана своїй справі і це неймовірно підбадьорює».
«Мені важливо донести до людей як правильно вишивати. Я не закликаю ходити в конопляних чи лляних сорочках. Я абсолютно за новітні тенденції у вишивці, за те, щоб вишивка розвивалася. Я розумію, що ми у ХХІ столітті. З рештою, про це говорять мої прикраси. Але, мій досвід показав, що справжні глобальні речі роблять люди, які знають основи, історію нашого народу, відчувають стару вишивку. У тих, кому бракує базових знань, воно виходить пусте. Я не кажу, що мають бути глибокі знання етнографа, та для того, щоб зробити справді гідне, треба вчитися, читати, пізнавати. А базові знання можна отримати дуже легко. Можна прийти в галерею чи музей, подивитися, доторкнутися. Знання основи дають людині якийсь правильний напрямок руху до розвитку чи модернізації тої чи іншої речі. Це приходить легко, бо це у нас в крові».
Особливу увагу привертає неабияка бібліотека в кабінеті майстрині. Тут зібрані найкращі книжки по українському народному мистецтву. «Нашому поколінню від Радянського Союзу дісталися лише декілька чорнобілих томів енциклопедії українського мистецтва, - з неприхованим смутком говорить мисткиня. - Зрозуміло, вони не можуть задовольнити ні нас, ні наших нащадків. Тому силами Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток створено ці книги-альбоми які формуються по розділах: скло, гончарство, дерев’яна скульптура, дукачі, рушники тощо. Експонати зібрані з різних музейних та приватних збірок. Кожна книга має величезне значення. Мега-мета – зібрати увесь матеріал і випустити гідну колекцію українського народного мистецтва».
Як і підтверджує експозиція наші предки були закохані у вишивку і робили це з особливим смаком. Колорит та різномаїття вишиванок зачаровує, унікальні давні техніки дивують, а про походження сотень вишиванок, прив’язку орнаменту до певної місцевості, змісту кольорів та символізм вишитих елементів можна слухати безкінечно. А головне з’являється гордість за те, що історія вишиванки, яка є частиною всесвітньої культурної спадщини, є й нашою історією, яку ми в сьогоденні відкриваємо, вивчаємо і зберігаємо для наших нащадків.
Серед розмаїття сорочок, представлених в етно-галереї, у відвідувачів може запаморочитися у голові. Цілком ймовірно, що захочеться прийти сюди ще не раз. На щастя, виставка постійна і ми маємо можливість вловити усі деталі і насолоджуватися їхньою красою в повній мірі.
* * * * *
Стаття з журналу "Українська вишивка"№52-53 (2-3)
Немає коментарів:
Дописати коментар