Знати свій родовід, зберігати про нього нетлінну пам'ять, означає любити свою Вітчизну. Це обов'язок не лише перед минулими, але й майбутніми поколіннями. Це стосується й українських традицій, зокрема вишивки, яка, неначе скарб, передається від матері до доньки у вигляді надзвичайних рукотворів. Знайомимо вас із Ольгою Березою та її родиною, де любов до вишивки плекали в кожному поколінні.
"Моя мама Марія Береза, була народжена в середині минулого століття, в невеликому селі Устя, що на Львівщині. Назва села була не випадкова, бо село розляглося в усті річок Дністра, Щирка і Зубри. Вона була другою дитиною у родині (усіх діток було четверо ― й усі дівчата) і була Марією у третьому поколінні. То був час, коли це ім’я набуло на на наших теренах великої поширеності, тому в кожній другій хаті на селі, конче мала бути Марія. Тож аби було ясно та очевидно, яку то Марію кличуть, мою маму почали звати зміненою формою цього імені ― скандинавським іменем Маріка.
Це тепер я розумію, що мене захоплювала повна гармонія цього строю, оте геніальне поєднання кольорів, взорів та фактур, багатство орнаментальних композицій з винятковою своєрідністю крою того одягу. Саме так проявилася та визначилась для мене ментальність мого народу. Отой стрій з мого раннього дитинства, що зберігся у моїй пам’яті ― я понині вважаю естетичним ідеалом мого народу.
То була родина побожна, що ревно зберігала усі традиції того краю. Моя бабуся Марія рано овдовіла (від діда у спадок я отримала своє ім’я ― Ольга) тому, маючи чотирьох доньок, вона прививала їм любов не лише до краси Божого світу, а й до щоденної праці. Вчила їх жіночих та чоловічих справ, і що важливе ― навчила різного виду рукоділля. А ще ― гарно співати українських пісень. Моя бабця Марія мала мудрість привчити своїх доньок цінувати свої корені, свою мову, свій край, родинні, духовні та матеріальні цінності. Вона передала у спадок донькам, створене власноруч вбрання ― гарні строї. Ті строї трималися в пошанівку, ретельно ховалися і витягувалися зрідка, на якесь святкування.
Я не все це вбрання застала, але як нині пам’ятаю, що була серед тих скарбів вишита скляним бісером на чорному плюшу запаска. Та запаска була для мене неперевершена та дуже розкішна на вигляд. То була дуже клопітка робота, яка потребувала великої майстерності та часу, аби створити таку красу. Запала вона мені добре в душу. Не дарма ж так яскраво запам’яталася.
Як нині пам’ятаю… стою малою на ганку і спостерігаю, як то мама стрій одягає. Широка «шалянова» спідниця у три «півки», вишита сорочка з геометричним взором навскіс, що мала широкі рукави з вишитими дудами понизу. Поверх сорочки одягала розшиту рослинним орнаментом гранатову камізельку, яку пестливо називала «кірсетка», а по спідниці ту запаску, від якої я очі не зводила. Наостанок підперезувалась поясом-крайкою, якого ховала під корсетку. І обов’язково вдягала прикраси: намисто, коралі, перстеник, сережки.
Бувало усі чотири доньки та їхня матір вберуться у таке диво-вбрання, закладуть на шию коралі та пацьорки, позаплітають грубі коси, викладуть їх навколо голови короною, пов’яжуть великі хустки з френзелями на голови і за святковим столом співають пісень свого краю.
Мені теж того трохи перепадало… мала я вишньову шалянову спідничку, вишиту сорочечку з широкими рукавчиками, що стягувалися гумкою понизу. Сорочка була вишита в дрібнесенькі голубенькі квіточки (які мама називала незабудками). Я дуже гордилася тою сорочкою, бо серединки квітів були вишиті золотавою парчовою ниткою, яка вважалася тоді великим дефіцитом. В коси мама вплітала мені кольорові полятички з китицями на кінцях, а на свято дозволяла надівати її намисто.
Такі гарні святкові посиденьки мені були дуже милі. І коли оте вбрання задовго залежувалося в шафі, я не витримувала і, попри заборону, таки добиралася до нього. Бувало, коли в хаті нікого не було, я витягувала ті строї та усі приміряла на себе. Байдуже що великі. Вертілася в них перед дзеркалом та була певна, що коли виросту буду мати їх так багато, як ніхто.
Я дивилася на те вишиване розмаїття і мене дивувало, як то можна придумати скроїти, зшити, вишити, вигаптувати та розшити… ще й оздобити: мережками, нашивками, смужками, фальбанками, тасьмою, фарбіткою, застібками, мереживом, облямівкою, шнурами… і то можна продовжувати ого-го як довго. І ще й вкласти в цей одяг молитовно-оберегове значення. А лишень подумати, що це власноручно могла зробити одна людина… то ніяк не могло вкластися в мою голову.
Донечка у мене має давньогрецьке ім’я, що означає “воскресіння”. Це моя пташка, яка за першим покликом прилітає допомогти. Я пишаюся нею, бо коли десять років тому починала вишивати, вона узяла на себе цілу гору моїх обов’язків. Забирала з садочку одного братика, потім возила на возику меншого, мила посуд, готувала, дбала про чистоту в помешканні. І коли мене тоді питали як я можу з трьома дітьми все встигати, я відповідала: «Повірте, що з двома, я б точно не встигла!» Я не пояснювала, що доньку вже не сприймаю, як дитину. Вона для мене ― подруга, помічниця, порадниця. Моя Анастасія ― молода енергійна, повна сил та мрій. Саме з нею ділюся своїми планами, мріями та розповідаю про свої досягнення. Вона обожнює читати, відкривати для себе цікаві місця нашого краю та нові горизонти. Мене часто запитують чи доця вишиває? На що я відповідаю: «Якщо захотіла сама вишити для коханого сорочку і зробила це, значить вишиває».